 |
Коли трошечки сумно) |
 |
МОЯ ВУЛИЦЯ. ВУЛИЦЯ ВЕРБЛЮДА. ВУЛИЦЯ РИБИ. МОЯ ВУЛИЦЯ?
Уроки закінчились. Школа заревіла, затупотіла, заверещала голосами молодших класів. Треба дуже швидко вибігти звідси, інакше розірве голову від цього крику. Біжу по сходах. Шум наздоганяє. Попереду перші двері, які ведуть на вулицю. Якщо вискочити за них і зупинитись в скляній коробочці перед другими дверима, то цей галас стане майже нечутним, але почне наближатись інший галас – галас вулиці. Крок назад – тебе втягує в себе школа, крок уперед – своїм особливим гуркотом і гомоном зустріне тебе вулиця. Експериментую. Роблю крок уперед і чую крики, кроки, окремі вигуки, шум машин, гул моторів, різкі сигнали, шарудіння ніг, плямкання багнюки… Роблю крок назад – верещить школа. Дерев’яні двері зі скрипом відчиняються. Ще не зовсім темно. Біле, жовте, зелене, червоне миготіння… Різкі та неприємні звуки. Звуки вулиці ніби заповнюють весь простір. На чорному екрані десь глибоко в моїй голові поступово з’являються білі друковані літери: «На підготовчих курсах у Карпенко-Карого нашим творчим завданням було створити сценарій на тему «Моя вулиця». І кожен раз, по дорозі зі школи, у моїй голові створювалися різні фільми. Зараз подивимось ще один.» Дістаю плеєр, навушники у вуха. Раптом абсолютна тиша. Спускаюсь трьома слизькими сходами. Натискаю на кнопку. Тиша не змінюється музикою. На екрані плеєра миготить напис англійською «Battery low». Розчаровано зітхаю. Пара вилітає з роту і поволі розчиняється у повітрі. «Не растерять бы в серебре ее одну… Заветную…» Тихенько наспівую. Дістаю навушники з вух. Всі вуличні звуки повертаються в мій простір. Іду. Під ногами голосно плямкає багнюка. Ноги тонуть у цій густій каші брудно-сірого кольору. Намагаючись рухатися швидко, передивляюсь очима пейзажі передвесняного міста: обірвані афіші з пафосно усміхненими обличчями, одинокі дерева без листя, машини, машини, машини, змерзлі пташки на смітниках, люди з не дуже живими обличчями, що швидко-швидко пробігають повз, вічно кудись спішать. Йде сніг. А може дощ. Все одно на початку весни не зрозуміти. Дістаю з сумки невеличке дзеркальце. «Невже і я така? Така, як всі ці?!». У дзеркальці на задньому плані поруч зі своїм збентеженим обличчям помічаю стареньку бабусю. Маленька, зігнута, вся у зморшках. І з величезною торбою на плечах. Торба складається з двох частин і перекинута через плече бабусі : одна частина на грудях, друга на спині. Ліхтар, під яким я намагалась роздивитися себе, починає засліплювати. Бабуся з двома торбами-горбами трохи ніби розпливається під впливом світла і поступово трансформується у верблюда.
Верблюд. Червоно-жовтий пісок. Знов і знов. Високі бархани. Де? На Сході. Ніби якісь магічні хвилі в десятки метрів угору. Ці хвилі з піску – моя вулиця.. Заходить сонце і освітлює пурпурові гори, що височать позаду. Гори майже завжди мовчать і це непогано. Сірі хмари застеляють небо. Вони теж мовчать. Спека має свій звук, але він такий схожий на тонке і нестійке коливання струни арабської скрипочки. І ти не знаєш вже, це спека чи струна. Ця тиша, що носить всередині себе оцей один єдиний звук, натякає на якусь таємницю. Вона літає над пісками пустелі разом із спалахами кострів, розкиданих по хвилястому піску мерехтливими вогниками. Піски стережуть таємниці кочових народів, ніби бібліотечна пилюка таємниці тих людей, що вже декілька століть виконують свою роботу за столом.
А я працюю серед піску. Цей хвилястий пісок – моя вулиця. Чи я вже це казав? Куди не подивишся -- всюди червоний пісок. Місцями трапляються колючки чудернацьких форм, а ми, верблюди, їх радо знищуємо. На моїй вулиці є ще камені, поруч з колючками. А так хвилястий пісок, пил…
А втоптані та розламані каменюки стають частиною червоного пилу. Ця курява осідає на взутті, одязі, скрипить на зубах людей. Галасливі чоловіки з вічною засмагою. Вони добре закутані від вітру і піску. Але вночі вони все одно змерзнуть без вогнища.
Караван рухається повільно. Вже починає темніти. Вода, кава, фініки, борошно, прикраси. Досить важко нести багато годин все це на плечах. Треба зупинитися. У мареві ночі майже не видно моєї вулиці. Чоловіки випили каву, і всі запахи зникають разом з її ароматом. Лягли на пісок, згорнувшись у купу. Зараз будемо спати. А десь там, я точно знаю, є зовсім інший світ – то не хвилястий червоний пісок. Колись бачив і чув я галасливе місто. І побачу його сьогодні уві сні…Ліхтар повернувся до свого попереднього стану. Вже не калічив реальність. Бабуся з двома горбами торб перейшла площу. Її вже не видно. Я теж рухаюсь далі. Синя пляма ночі тихо підійшла, розлилась по місту і знайшла мене. У звечорілім місті панують автомобільні пробки. Машини стоять рядами у темряві, світять фарами, гудять моторами. Хтось з водіїв лається. А на місто падає дощ. Тепер вже точно ясно, що дощ. Я вступаю у контакт з іншим ліхтарем. Цей віддзеркалює світло в маленьких краплинках води, які ніби світяться зсередини. Біля ліхтаря вітрина. Роздивляюсь антикваріат. І раптом помічаю, що люди, які розмито відображаються у склі, проходять повз вітрину магазину у величезних мутних бульках. І тільки я без цієї темної бульки. Відходжу дуже повільно від вітрини. Ще раз повертаюсь і замислено дивлюся на пропливаючі повз мене помутнілі обличчя у бульках. Мабуть, я рибка. Опускаю очі в землю. Дивлюсь у калюжу. Калюжа віддзеркалює старий будинок з великими вікнами-вітринами та антикваріат у цих вітринах. І крізь ці вікна пропливаю я, маленька рибка.
Океан. Над ним вітер хвилями несе ледь чутний запах водоростей на берег, чайки низько кружляють над водою у пошуках їжі. На поверхні постійно чути звук рухів моря. А під водою -- хвиляста прозорість. Десь я вже бачила ці хвилі. Такі знайомі… Тиша… Постійний рух маленьких бульбашок знизу вгору створює ілюзію звуку. Чи це і є звук океану?
Я пливу по своїй вулиці серед безлічі риб. Різних за розміром, кольором, швидкістю. Ми всі робимо хвилясті рухи. Ось справа валун з темними водоростями та морською капустою. Ми плавно повертаємо наліво. Морські зірочки знизу. Теж роблять повільні хвилясті рухи своїми ручками-ніжками. Хвилясто і терпляче рухається вода. Це тепла течія. Я люблю її. За те, що тепла, за те, що завжди тут, до неї завжди можна допливти, за те, що створює такий довгий приємний звук. Не знаю, як пояснити який він насправді. Найповільніший з усього, що я знаю? А з під цього каменю б’є холодний струмок. Його звук теж дивує завжди, коли тільки до нього не доберешся – він бринить, і попереджає: я тут, я прохолодний, я не солоний. Теплі та холодні течії. Кожну з них я добре знаю. Якби не було небезпеки, можна було б гратися з ними вдень і вночі. Або проводити екскурсії. Для тих, хто заплив у гості. Екскурсії – це добре, дехто тільки це і любить, але є робота. Шукати їжу, боронитись від хижаків та людей, наглядати за дітьми. Бачу кущик, біля нього багато планктону, дякувати сонцю.
Це сонце. Його не зрозуміти. Воно то робить наше життя легким і приємним, то робить так, що зникає їжа. Цікаво, який у нього звук, бо я знаю тільки його колір і дотик. Запах теж мене цікавить, бо в цьому я розуміюсь найкраще. Але маю підозру, що побачу цей запах уві сні. Іншого способу немає. Неправда, є ще один спосіб. Тільки ніхто не намагається самотужки це зробити. Дуже страшно. Проковтнути гачок, вилетіти на поверхню на якійсь довгій водорості і попасти до людини в човен. Тоді відразу почуєш запах сонця та його звук. Звук хвилястий, я впевнена, як моя вулиця.
Повз знов і знов по моїй вулиці пропливають риби. Спокій і тиша панує в нас. В океані… Хвилі Сонця згасають. День був довгий. Ніч має бути спокійною о цій порі року. Скоро засну…. Побачу запах сонця уві сні…
Я знову я. Ліхтар більше не світить крізь бульбашки. Бо краплинки і бульбашки кудись зникли. Навкруги суцільна біла геометрія. Іде сніг. Звук затриманого шурхотіння. Дотик вологкий. Колір білий. Запах яблук. Це моя пустеля. Це мій океан. Це моя вулиця...
|
|
Пожалуйста, назoви себя, или зарегистрируйся. Только зарегистрированные пользователи могут оставлять комментарии и голосовать.
 узнать больше о привилегиях зарегистрированных пользователей
|
|
|
 |
добавлено:
Stusja_трошки hippie
24 июня 13:23 |
|
рейтинг: |
+28
|
проголосовало: 16 |
|
|
|
|
| Пожалуйста, назови себя, или зарегиструйся. Только зарегистрированные пользователи могут добавлять свои фото, оставлять комментарии и голосовать. |
 | Узнать больше о привилегиях зарегистрированных пользователей |
 | Отослать другу |
|
