Слава, дякую! Ми звісно ж відмовимось від концертів та інших заходів, зміст яких несумісний з поняттям жалоби. І проявим солідарність.
В мене ще з минулого року свічечка залишиласб. Запалю, і поставлю на балконі.
Тоді на Михайлівській площі з свчок були зроблені хрести. І люди ходили вулицями зі світлом у руках. Я з сестрами теж ходила. Ми за об"єднання українського народу. Хочаб і через таку подію.
Мда...
Мені однозначно повезло більше ніж Денісу, бо в мене д.р. всеж сьогодні. ;-)
А завтра ми з Нателею обов"язково підем на Михайлівську площу. Прада ж, Наталь?)
Це ж два кроки від мого дому. Ну ладно, три.)
Ще раз вітаю тебе з д.р., скромная дефочка!!! Підем і на Михайлівську теж, я ще збираюся на панихиду піти до церкви...такі жахливі подіїї забувати не можна, шоб не дай Бог не повторювались!!!....
Ironically, in the USA, we are celebrating "Thanksgiving" which is a traditional celebration to give thanks to God for giving us a good harvest, good shelter, and plenty of food. :(
I will remember all those who were victims of Holodomor as I say my prayers today. And I pray that soon ALL the world will recognize and remember Holodomor... and that a tragic event such as this is never allowed to happen to any nation again.
Deep Peace....
Святославчику,ти молодець,я підтримую твою позицію у суспільстві,адже так мало людей,які б підтримували такі суспільно-моральні теми і наголошували на них,щоб в людей прокинулося співчуття і скорбота.Ті збільшуеш кількість людей,які починають замислюватися про трагедію нашої країни,нашої великою держави.Як би хотілося,щоб люди об'днувалися і будували державу справді з глибокими чистими моральними цінностями.На жаль.це буде не скоро...:-(Зустрінемося на Михайлівській площі!
Це зверння не може не викликати глибокої поваги! Святослав не зважаючи на свою бурхливу гастрольну діяльність не забуває про таку дату! Слава, ви молодець!
Дякую, Вам Святославе, за цей лист. Цілком приєднуюся. Хотіла б і я бути на Михайлівській площі разом з тими, хто прийде вшанувати пам'ять жертв Голодомору... Та це зовсім не має значення у якому місті та у якому куточку земної кулі ми знаходимося, головне, щоб у серці кожного з нас залишалася нзавжди пам'ять про жахливі події Голодомору, та душою і спільними спогадами і думками, навіть на відстані ми були разом. Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, ніж голод 30-х років, історія України не знає.
Дозвольте в цей день згадати трохи історії та вірш Павла Тичини:
“Загупало в двері прикладом…”
Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.
- Ану одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті. –
Застукало серце, різнуло: ой горе! Це ж гості до мене.
Та чим же я буду вітати – іще ж не вварився синочок…
Біжить одмикає сінешні, гостям уклоняється низько.
Гостей вона просить проходить – сама ж замикає за ними.
Проходять солдати у хату: один з них писати сідає,
Два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях.
-Ну, як живеш, молодице? Показуй, що вариш-готуєш? –
Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки всміхається тихо.
Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно.
Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки всміхається чудно.
Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі,
І синю голівку під ситом, що вже почала протухати.
Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки всміхається страшно.
-Ну, як же живеш, молодице? Чого ти мовчиш, не говориш?
-Отак і живу я… - та й змовкла. Ой чий же це голос у неї?
Хрипкий, а тремтючий, веселий. –Та так і живу, - проспівала.-
Хіба ж то йому я не мати? Чи їсти, скажіть, не хотілось?
Ви хочете їсти? – Сідайте. Між вами і я молодая.
Повірите, люди їй-богу: - отак тільки тут полоснула –
затріпалось зразу і стихло. Повірите, люди, - їй-богу…
Отак і живу, - проспівала. – Отак удова молодая, -
і раптом уся затрусилась, мов щось би вона пригадала.
Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка,
голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно;
заплакала б тяжко – не може, лиш б’ється об піл головою:
- Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила! –
Солдати підводять нещасну, її освіжають водою.
А писар все пише, все пише – та сльози писать заважають.
Павло Тичина, із збірки ”Вітер з України”
...Апогею голод досяг узимку і навесні 1933р. Люди їли товчену кору дерев, солому, перемішану з гнилою перемерзлою капустою, котів, собак, щурів, потім перейшли на слимаків, жаб, кропиву і вмирали від тяжких шлункових захворювань. Були і численні випадки людожерства, деякі селяни, збожеволівши від голоду, вбивали і їли власних і чужих дітей. Вимирали цілі села, а пошуки і вилучення продовольства тривали. Голод охопив цілу Радянську Україну, а також Північний Кавказ, Крим, Курщину, нижнє Поволжя, Казахстан. Про це свідчать розповіді очевидців страшного голодомору, зокрема Індик Н.М. с с. Андріївка, Полтавської області:
“Народ був настільки знесилений голодом, що деякі вимирали цілими сім’ями. А інші боролися за своє життя знаходили собі харчі. Влітку було легше: ягоди, яблука, абрикоси. Восени люди виходилив поле, шукали картоплю, яка залишилась після збору, корінці буряків, залишки качанів кукурудзи, навіть було таке, що люди розбивали кісточкі від вишень чи абрикос і виїдали середину цих кісточок, їли траву, навіть листя, м’які корінці з дерев, або гілочки. Звичайно, люди їли квасолю, кормовий буряк, який спочатку варили, а потім терли і робили млинці, також млинці робили з кукурудзяного борошна, вони були земного кольору, але смачні, також їли макуху-відходи від насіння.
Страшніші випадки були коли люди їли живцем птахів, жуків, комах, черв’яків. Коли люди їли людей. Бабуся розповідала, що в їхньому селі жила сім’я Козубів, в них було 5 дітей, вони завжди бігали голодні, голі, босі, і, коли наймолодша дитина захворіла і була на грані смерті, то мати вирішила не ховати дитину, а залишити її щоб з’їсти. Звичайно, це жахливо, але факт.” ...
Прикро, що Всі памятають історію, але багато хто забуває про лихо яке сталося зовсім недавно... У шахті Засядько загинула сотня шахтарів, у наші дні коли всі нагодовані, коли блакитне небо над головою... Вони загинули, бо комусь лінь, слідкувати за забезпеченням нормальних умов роботи...
Святослав, в очередной раз Вы проявили себя неравнодушным ко всему, что касается человеческих душ, огромное спасибо Вам за это, со мной сейчас проживает бабушка моего мужа, ей 89 лет и она является непосредственным участником тех событий, она тогда была ребенком ,их семья бежала от голода и они в дороге потеряли двоих девочек, ее сестер, до сих пор она вспоминает это время ,как самое страшное в своей жизни, и всякий раз по праздникам за столом, когда видит полное изобилие, она желает нам никогда не узнать голода и нужды!
Я повністю згодна з цим листом, бо цей день був явно не для веселощів! Я спеціально приїхала до Києва, щоб поставити свічку на Михайлівському. Хоча у нас в Миколаєві теж проходила ця акція Запали свічу, і люди несли свічки до меморіалу.
Серце радіє, коли читаєш такі речі...і, йдучи по вулиці, бачиш у вікнах свічки...і розумієш, що не лише ти відчуваєш той біль в душі за своїх предків та Україну... слава Вам, люди, що не залишаєтесь байдужими...
узнать больше о привилегиях зарегистрированных пользователей
